Їй скоро двадцять три. Вона струнка молода леді. Вона розумна й дружелюбна. У неї діти – сорок шість мільйонів. Вона вільна та її серце не пустує. У ньому любов до народу, волі та незалежності. Iм’я її горде та дзвінке – Україною зветься. Вона ще така молода… Господи, така молода, а вже зазнала стільки мук та втрат. Та не все було в її житті так похмуро. Предметом гордості для неї завжди були діти, її діти, що не давали їй впасти на коліна. В історії кожного народу є імена, які він береже, немов святиню, плекає, мов ненька дитя, у своїй пам’яті і з великою любов’ю та повагою передає з покоління в покоління. Є таке ім’я і в українців –Тарас Григорович Шевченко. Йому нема подібних та рівних. Не було у неньки України сина, який так ніжно і віддано, як Тарас, любив свій народ, який так страждав та молився за нього. Саме він зберіг та повернув народу його голос – українську мову. Його ім’я для нас по-справжньому святе, бо ж він є наш сивочолий батько, наш Апостол і Пророк. Так, ім’я цієї людини не забуто. Чи міг коли-небуть його батько, неграмотний кріпак подумати, що колись його син стане не просто «знаменитістю», як тепер прийнято говорити, а справді великою людиною? Що навіть через багато років, століть, його ім’я будуть вимовляти з надзвичайною гордістю, пошаною та любов’ю? Як писав Іван Франко:«Найкращий, найцінніший дар доля дала йому аж по смерті – невмирущу славу і вічно нову насолоду, яку дають його твори мільйонам людських сердець». Тарас Шевченко підніс українську мову та поезію до світового рівня. Про неоціненну роль творчості великого поета в українській літературі написав Володимир Самійленко у вірші «Українська мова», який присвятив пам’яті Т. Г. Шевченка. Тарас Григорович віднайшов у мові притулок. Він узяв цей чудовий діамант, що лежав на дорозі, прибитий пилом, ніким не помічений та підняв цей скарб, витер його від пилу і вставив у коштовну оправу. Сталося диво – камінь цей засіяв ясним промінням, дивуючи весь світ своєю красою. Син своєї землі, великий поет із болем і співчуттям писав про рабське становище покріпаченого рідного народу і свій талант присвятив боротьбі за його визволення: …Возвеличу Малих отих рабів німих, Я на сторожі коло їх Поставлю слово. Гайдамаки, які царськими істориками або замовчувалися, або спотворено зображувалися як розбійники, злодії, «пятно в нашей истории», в поезії Шевченка – мужні народні месники. Завдяки йому «розбійники» стали героями. Особлива тема у творчості поета – доля його рідної землі, доля України. Скільки прекрасних поетичних шедеврів оспівують невимовну красу української природи. Але, пишучи із замилуванням про природні пейзажі , поет ніколи не забував про страждання пригноблених людей, що жили на тій землі. Усі його думи і помисли – про визволення рідного народу від віковічного ярма, про оновлення землі, де: Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі. Я дуже горджусь тим, що я – українка. Що мова моя солов’їна, що неня моя – Україна, що Тарас Шевченко наш земляк. Він надихає мене до вдосконалення та створення чогось нового, особливо віршів. Я пишу недавно, але саме у творах Шевченка черпаю натхнення. Я люблю його творчість і щиро вірю у світле майбутнє держави. Я б хотіла бути хоча б чимось схожою на нього. І хоч не маю змоги порозмовляти з ним особисто, обговорювати проблеми сучасності, я звертаюсь до нього в авторських віршах, зокрема, в цьому. Народ живий! Ще дух козацький в натовпі буяє! Народ не вмре! Ще чути дзвінку пісню солов’я! Тебе ніхто й ніколи не здолає! Ти чуєш, ненько, чуєш це, земле моя? І ще Дніпро широкий то реве, то стогне, І ще сердитий вітер зрідка задува , І запалає ще вогонь в серцях холодних, Бо це наша країна, це наша земля. Шевченку наш, наш Батьку, наш Кобзарю! Ми не здались, дістались до мети! Ми взяли міцно нашу волю й славу, Аби тепер гордився нами ти. Ти на сторожі біля нас поставив слово, Ти відійшов, щоб ми тепер жили. Ти у піснях, у думах, ти у нашій мові Ти бачиш, як ми швидко підросли? Уже немає ні страху, ні жаху, ні тривоги. Ми не злякались, ми в перед пішли. І не впадемо більше ми у ноги, Ми в собі мужність й силу віднайшли. Тарасе, чи ти бачиш, як ми всі змінились? Ти бачиш, як тепер ми жити почали? Ми в слові твоїм, вічнім, відродились, Ми в твоїх віршах сенс свій віднайшли. Ні враг, ні супостат вже не святкує, Тепер ми стали на порозі змін. Всі рани наші часом залікуєм, Ми піднімаєм Україну із колін. Замайоріє гордо прапор український, І забринить на струнах пісня Кобзаря, І зникне шепіт той, бридкий чужинський, І покрокує уперед наша земля! А ти , Тарасе, в серці спочиваєш, У думах тих, хто зветься патріот. Ти дух народний у людей плекаєш! За тебе гордий рідний твій народ! Слава Україні!